Воскресенье, 24 Сентября 2017 г.
Сообщество Инна Богословская

К списку сообществ | В начало сообщества | Добавить запись

Автор: российский публицист

В России уже никто не верит, что Украина вернется в ее объятия

18:47 10/06/2016

Согласно последним данным опроса «Левада-центр», в мае 47% россиян заявили, что ненавидят Украину.

Единственной страной, которая обошла Украину в этом рейтинге являются США — 72% «ненавидящих». Третье место в рейтинге занимает Турция — 30%. Как удалось превратить Украину из друзей в один из главных объектов ненависти объяснил российский журналист и публицист Леонид Радзиховский, информирует еizvestia.com.

Наличие внешнего врага — это банальный общеизвестный тезис, которым пользуются в России уже десятилетиями. Ведь самым надежным способом сплотить любое объединение людей является как раз страх перед врагом. Это не выдумка пропаганды, это идет еще с пещер — со времен первобытного строя люди имели потребность сплотиться против общего врага.

Почему сейчас такими врагами являются США, Украина и Турция — очень легко объяснить.

Америка — это враг с 1917 года. Был короткий промежуток в 1990-е годы, когда ее врагом официально не называли, но отношение людей всегда было подозрительным. Поэтому в начале 2000-х она снова официально стала внешним врагом. То есть, это была официальная вражда в течении столетия, так исторически сложилось. И даже сейчас ничего особо не изменилось.

Турция — это внезапный враг, из-за того, что сбили самолет. До этого момента Турция была едва ли не лучшим другом.

Что касается Украины — то откуда корни идут, тоже известно – Крым и Донбасс. Кроме того, в этом случае срабатывает известный механизм: если вы на кого-то напали и вы кому-то сделали гадость, то вы начинаете этого «кого-то» ненавидеть. Потому что надо же вам кого-то обвинить, себя же вы обвинять не будете.

Да и в Украине, как мне кажется, этому мало кто удивляется. Россия для Украины — тоже главный враг, который объединяет, сплачивает. Если бы у Украины не было русского врага, то у вас бы вообще ни о чем люди договориться не смогли.

Внешний враг, повторюсь, это главное условие сплоченности в обществе. Так было и будет всегда.

Чтобы породить такую ненависть, понадобилось почти три года. Или даже меньше. Как только был захвачен Крым и началась история на Донбассе, Украина в течение нескольких недель моментально стала врагом №1. Причем вначале население России в большинстве тупо верило очевидной лжи – «Украина завтра проснется и скинет «нацистский режим», «вернется назад к России, чтобы с любовью лечь к ее ногам».

Прошло три года, и ничего этого не произошло. Теперь уже никто не верит, что Украина вернется. Хотя, по-прежнему об этом говорят. Но веры в это нет.

Соответственно, идет большее ожесточение. И это очень на руку российской власти. Более того, это ее главный аргумент — наличие внешнего врага. Еще раз повторюсь — абсолютно то же самое происходит и в Украине.

Я читаю украинские сайты и вижу, что подобное отношение ведь не только к российской власти, а именно к российскому населению, стране. Ведь всегда, когда говорят власть, подразумевают народ. Так уж устроены люди.

Та пропасть, которая сейчас образовалась, так и останется. Вряд ли она будет увеличиваться, но и уменьшаться тоже не будет. Это граница. Глубокая граница.

И это хорошо для Украины. Ведь главная мечта и главная идея была отделиться. Ну, вот и отделились. Нельзя отделиться, оторваться и сохранить при этом хорошие отношения. Теоретически так тоже бывает. Как, например, разделились в свое время Чехия и Словакия. Но это уникальный случай разделения по обоюдному согласию. Там был референдум, и никто никому претензии никакие не предъявлял. Так, к слову, в свое время разделились и советские республики в 1991 году — мирно, без претензий, все остались довольны, и все было хорошо. Но так произошло во многом потому, что в России никто не верил, что это настоящее отделение. По крайнее мере, по отношению к Украине и Беларуси и частично — Казахстану. Считали, что «это игра такая». Что все равно «это наши младшие братья, они в нас нуждаются, мы им помогаем, руководим ими» и т.д. Такое вот было глубокое народное убеждение. Оно, конечно же, было ошибочным и внутренне противоречивым. В России, например, всегда мечтали вернуть Крым. Спрашивается, если это «младшие братья», на какой черт вам у них «забирать игрушку»? Все равно же она общая. «Нет. Крым должен быть наш. Но все равно они наши младшие братья».

А теперь, когда это все выяснилось, то получилось как в том стихе — «никогда мы не будем братьями». И когда это все поняли, возникло естественное ожесточение между народами. Люди так устроены — чем крепче и сильнее эмоции, которые связывают, тем, соответственно, сильнее эмоции в момент разрыва. Тем более, если еще и имущество неудобно поделили.




Комментировать | 9 комментариев
Автор: Василий Кремень

Мир потерял ориентиры развития

17:13 23/05/2016

Будьмо мужніми визнати: не була б Україна настільки окраденою — не було б таких жахливих наслідків російської агресії.

Епоха докорінних суспільних змін — це не час марень і глибоких снів, бо, як писав колись російський містик-публіцист Олексій Хомяков, "реальність як півень: коли ти бачиш найсолодші сни, обов'язково розбудить тебе своїми криками". Ось і Україні цей півень прокричав два роки тому в Криму, а далі й у Донбасі. І прокинулись ми не просто в умовах розв'язаної Росією "гібридної війни". Сталося те, що передвіщав Тарас Шевченко: "І в вогні її, окраденую, збудять".

Крик «червоно півня»

Будьмо мужніми визнати: не була б Україна настільки окраденою — не було б таких жахливих наслідків російської агресії. Не тішить нас і міжнародна ситуація "гібридного миру". Світ майже втратив орієнтири поступу і притлумив свою гуманітарну складову. Час від часу нагадує про себе "дуга нестабільності" від Північної Кореї до Малі, від Бразилії до Болгарії і від Греції до Occupy Wall Street у США. Напруга терористичних актів пронизала різні суспільні системи, формації і цивілізації — у тому числі й демократичні. Глобальне політичне пробудження, яке провістив свого часу Збігнєв Бжезінський, стало в наші дні банальною повсякденністю. Конфлікти виникають у світі постійно, і цьому немає ради.

Крик "червоного півня" пролунав уже й над дрімотною Європою. Після вибухів у Парижі й Брюсселі прокинулися від сну не лише депутати Євросоюзу й чиновники НАТО. Свій вітер у паруси під гаслами "антитерористичного інтернаціоналу" всіляко намагається ловити й Росія. Та от халепа: заступник генерального секретаря НАТО Олександр Вершбоу категорично відмовився піти на поступки Росії щодо Криму, не "купившись" на її заклики. Чи означає цей крок згортання боротьби з тероризмом? Аж ніяк. Але поняття "тероризм" (а таких у світі понад сто!), очевидно, потребує свого переосмислення. Нині це вже не вузькоспрямований сегмент небезпеки, а явище глобального й гібридного статусу. З одного боку, сучасний тероризм є інструментом впливу дуже багатих людей, котрі використовують бідних і дуже бідних як знаряддя (Олег Покальчук). Але так само слушно й те, що для бідних — це акт відчаю, коли культ смерті протиставляється ненажерливому золотому тельцю. Із цього погляду тероризм — лише зовнішній симптом недуги.

Зяюче соціальне провалля

Глибинні ж соціальні її прояви дослідники зафіксували ще два десятиліття тому поняттям "прекарність". А носія цього феномену — прекаріат — нині позиціюють як альтернативу пролетаріату, як нового гробаря буржуазії. Прекаріат: зяюче соціальне провалля. Вважається, що термін "прекаріат" увів у вжиток (апелюючи до античності) професор соціології Мюнхенського університету Ульріх Бек. Поняття походить від латинського precarious — ризикований, нестабільний, ненадійний, загрозливий. У підсумку в суспільних науках прекаріатом почали називати людей, яким нав'язано ненадійну, нестійку, непостійну трудову зайнятість.

Звідси ще один термін — "прекарітет", що означає юридичне оформлення таких неповноцінних, з обмеженням прав найманого працівника, трудових відносин, які можуть бути припинені в будь-який час. Отже, йдеться про проблему соціальної нерівності, що досягла в сучасному глобалізованому світі фантастичних масштабів. Англійський дослідник Ентоні Гідденс свого часу зазначав, що ми живемо в несправедливому, немилосердному й висококонкурентному світі. Згідно з даними британської благодійної організації Oxfam (що не відрізняються, до речі, від аналогічних показників Credit Suisse), статки 1% найбагатших людей на землі — а це близько 73 млн людей — зрівнялися зі статками решти людства.

Як сказано в доповіді Oxfam, "замість економіки, яка працює на загальний добробут для майбутніх поколінь і планети, ми створили економіку для 1%". У підсумку 50% загальносвітового багатства належить "елітному" 1% найбагатших людей, ще майже 45% — вузькому прошарку досить заможних людей, які становлять всього одну п'яту частину населення Землі. А решті людства — тобто 80% населення світу — лише близько 5% глобальних статків. Оце зяюче соціальне провалля рано чи пізно має датися взнаки. На ці тенденції ще 1997 року звернув увагу французький соціолог П'єр Бурдьє: іде процес формування нового суперкласу як "гробаря буржуазії" (висловлюючись термінологією Комуністичного маніфесту). І щоб не було жодних сумнівів, Бурдьє стверджував, що це не "десь там", а нині, "ось тут", наростає загрозливий суспільний феномен: "прекаріат скрізь" — у формі короткострокової і непевної роботи, що сповнює життя неспокоєм і робить його непередбачуваним. Дійсність показала, що дослідник не помилився.

Сьогодні в Україні ми вже починаємо забувати, що є стабільні суспільні класи — пролетаріат, селянство, інтелігенція, середній клас, підприємці й фінансисти. Усі вони нині потерпають від наслідків кримінальної приватизації; відсутності правової держави (Джозеф Стігліц). До того ж навіть статки великих власників не захищені правом, а переважно їх місцем у владній ієрархії державних структур. Про права трудящих згадують уже з іронією, а добробут працюючих людей повністю залежить від сваволі роботодавців. Профспілки, замість захищати права трудящих, виконують роль хіба що декоративних китичок.

Четверта промислова революція

Отже, настав час визнати, що поява прекаріату — не чергова ідеологічна вигадка. Цей процес має під собою потужний суспільно-економічний тренд. Усесвітній економічний форум у Давосі в січні 2016 року провістив явлення світу "Четвертої промислової революції", або, іншими словами, — "Індустрії 4.0.". Мається на увазі створення на базі окремих автоматичних систем комплексних роботизованих структур. Такі системи можуть взаємодіяти одна з одною в режимі реального часу і самоналаштовуватися. Визначальною рисою Четвертої промислової революції, зважаючи на все, стане нарощування інтелектуального рівня промислових підприємств. Підприємство майбутнього являтиме собою кібернетичну систему з механічних та електронних компонентів, що дасть змогу об'єднати весь процес у єдине ціле. Це схоже на звичайну роботу на комп'ютері, до якого підключено різноманітні пристрої, що їх ПК миттєво розпізнає. Система працює за принципом "підключай і виконуй".

Першорядну роль на "розумних підприємствах" відіграватимуть автономні роботи. Прогнозується, що впродовж найближчих двох років у Німеччині запустять кілька таких "розумних" підприємств, а в наступному десятилітті буде створено мережу інноваційних підприємств по всьому світі, що зробить випуск продукції вигідною в країнах з високою заробітною платою. Якщо праця стане дешевою і у власній країні, то компанії згорнуть своє виробництво в Китаї. Разом із тим "Індустрія 4.0" — це могутній виклик міжнародному співтовариству. Четверта промислова революція докорінно змінить ланцюжок створення додаткової вартості і спричинить зникнення цілих галузей.

Проблема "зайвих людей"

Описування соціальних наслідків цієї революції уже викликає глибокі сумніви: чи то нас лише попереджають про небезпеку соціальних вибухів, чи то вже відверто програмують людство на фатальне поглиблення соціальної нерівності. Експерти Всесвітнього економічного форуму зазначають, що розповсюдження "розумних" виробничих систем неминуче призведе до збільшення масового безробіття. Уже до 2020 р. роботи і нові технології можуть залишити без роботи 5 млн людей (створені новітні 2 млн місць не зможуть покрити 7 млн ліквідованих робочих місць). Найбільші скорочення очікуються серед офісних і адміністративних працівників — за чотири роки їх поменшає на 4,7 млн.

Але все це — лише перші ластівки. Як сказав у Давосі генеральний секретар Міжнародної федерації профспілок UNI Global Union Філіпп Дженнінгс: "Погляньмо на масштаби проблеми, що постала перед нами. У нас уже є 200 млн. людей безробітних, половина робочої сили у світі живе лише на кілька доларів у день і працює в неофіційному секторі. Якщо до цього додати цифрову революцію, з її впливом на робочі місця, і всі наявні статистичні дані, то охоплює паніка". Крім того, прихід "розумних" виробництв скоротить доходи від праці. Суспільство спіткає величезна проблема: дешеві товари, виробництво яких швидко нарощуватиметься завдяки роботизованим лініям, навряд чи матимуть належний збут. Люди, залишившись без роботи, скоріш за все, не зможуть їх купувати. Але це лише економічний аспект проблеми. Головне ж — можлива соціально-політична реакція людей, викинутих з процесу життєдіяльності через те, що вони не становитимуть інтересу для міжнародних корпорацій ні в ролі виробників, ні в ролі споживачів. Навряд чи люди змиряться з такою долею.


Комментировать | 1 комментариев
Автор: Путина

Беларусь подсчитала участников боев на Донбассе

19:18 11/02/2016

В боях в Украине принимали участие около 140 белорусов, 8 – погибли

На стороне обеих конфликтующих сторон принимали участие около 140 белорусов.

В боях в Украине на стороне обеих конфликтующих сторон принимали участие около 140 белорусов, свидетельствуют данные главного управления по борьбе с организованной преступностью и коррупцией МВД (ГУБОПиК).

"В боях донбасского фронта принимали участие около 140 граждан Беларуси. Восемь из них погибли", - сообщили в ведомстве.

Согласно информации, 16 материалов официальных проверок в отношении 24 человек направлены из ГУБОПиК в Следственный комитет и Генеральную прокуратуру. Также готовится еще девять материалов в отношении 11 белорусских граждан, в том числе одного погибшего.

Напомним, в январе президент Беларуси Александр Лукашенко поручил силовым органам "мгновенно" разбираться с боевиками, воевавшими на востоке Украины.

Президент подчеркнул, что "отношение к таким воякам, которые воевали в Украине на той или иной стороне, известно". В данной связи он обратился к присутствующим на совещании: "Разбирайтесь мгновенно вместе с милицией и КГБ".

Ранее министр внутренних дел Беларуси Игорь Шуневич заявил, что в отношении белорусов, которые воюют на Донбассе, могут быть возбуждены десятки уголовных дел.

2


Комментировать | 0 комментариев
Автор: Павел Вуец

Нашей рябе дарят Киевскую область

17:28 03/02/2016

Новым председателем Киевской обладминистрации с большой долей вероятности станет вице-президент Национальной академии аграрных наук Максим Мельничук. Его кандидатура уже согласована в Кабмине, о чем сообщил заместитель главы фракции «Блока Порошенко» Игорь Кононенко.

Бывший губернатор Владимир Шандра, написал заявление об отставке, скупо отчитался в «фейсбуке» о достигнутых успехах, пожелав плодотворной работы преемнику, но никак не объяснил, почему же, собственно, уходит. Шандра, который ранее входил в команду Виктора Ющенко, проработал на губернаторской должности с марта 2014-го – назначал его Турчинов, а Порошенко, став президентом, переназначил. Шандра по своему стилю работы никогда не отличался особой любовью к пиару, поэтому и деятельность Киевской ОГА (в отличие от той же столичной мэрии) была не особо публичной. Пиарился разве что первый заместитель Шандры Лев Парцхаладзе, но исключительно в плане выпячивания собственных достижений. Поговаривали, что именно он и руководил реально областью, в то время как Шандре могли припомнить формирование непрезидентского большинства в облсовете в результате местных выборов.

В разговоре с «Главкомом» Шандра пообещал раскрыть мотивы своей отставки, когда появится официальный указ, что только наводит на мысли, что его уход не был сугубо добровольным. С Мельничуком действующий глава Киевской ОГА не знаком, но готов ввести того в курс дел.


Политический опыт губернатора и претендента не сравнить. Если Шандра избирался депутатом от «Нашей Украины», работал министром промполитики и министром по вопросам чрезвычайных ситуаций, то в политкарьере Мельничука – лишь чуть более полугода работы заместителем министра аграрной политики в правительстве Азарова в 2010–2011 годах и https://www.youtube.com/watch?v=fEk9YisohlU баллотирование в мэры Киева на последних выборах от Аграрной партии с результатом 0,18 %. Больше известен он как представитель известного в аграрных кругах семейства: его отец Дмитрий Мельничук три десятка лет возглавлял ключевой аграрный вуз страны - сейчас Национальный университет биоресурсов и природопользования, ранее Национальный аграрный университет и Сельхозакадемия).


Как и многие ректоры-долгожители, Мельничук-старший подозревался в злоупотреблениях и финансовых нарушениях. Доставалось ректору и за то, что он устроил в университете фактически семейный подряд – на работе числились его жена, сыновья, многочисленные родственники.

Максим Мельничук занимал в вузе должность проректора по научной, инновационной и международной деятельности. Впрочем, список регалий будущего киевского губернатора достаточно обширен, чтобы видеть корни его успехов исключительно в папином покровительстве. Мельничук-младший – вице-президент и академик Национальной академии аграрных наук, доктор биологических наук и автор сотен научных работ. Но все эти достижения не объясняют, почему на ученого с минимальным опытом работы чиновником вдруг пал взор Администрации президента, когда она решила поменять губернатора ключевой области.

Мельничук возглавляет киевскую ячейку Аграрной партии, которая неожиданно вошла в пятерку лидеров на местных выборах по количеству избранных от нее городских, поселковых и сельских голов и депутатов местных советов по всей стране. Аграрная партия – вечный сателлит власти и одна из ее «аполитичных» колонн, кто бы при этом не состоял у руля.

История этого политического проекта уходит корнями еще в 1996-й год – среди руководителей партии были такие известные персонажи как Иван Кириленко и Владимир Литвин. Последний позже «приватизировал» проект под себя и создал на его базе Народную партию. В 2006-м Аграрная партия была зарегистрирована заново своим первым руководителем президентом Украинской академии аграрных наук Михаилом Зубцом. В период президентства Януковича ее возглавляли тогдашний «аграрный» вице-премьер, а после сокращения этой должности советник президента Виктор Слаута и первый зам министра аграрной политики Иван Бисюк. После Майдана в сентябре 2014-го партия пережила очередную смену руководства – ее председателем стал Виталий Скоцик, который ранее был заместителем Бисюка. Скоцик имеет опыт работы менеджером на Западе, а большая часть его трудовой биографии связана с международной группой компаний Амако, которая занимается реализацией технологий и техники для сельского хозяйства.

Но интересна не столько фигура номинального руководителя партии, сколько тех, кто за ней стоит – главным спонсором Аграрной партии считают экс-зама главы Администрации Президента и владельца холдинга «Мироновский хлебопродукт» (его самая известная торговая марка «Наша ряба») Юрия Косюка. Косюк пришел в Администрацию, как только Порошенко стал президентом, но к непосредственному занятию политикой охладел, тем более что свои интересы он может отстаивать традиционным лоббистским путем. Аграрии действительно в последнее время превратились в мощную силу и одного из главных источников валютных поступлений, что позволяет им «качать права». Попытки блокирования принятия бюджета через лобби в парламенте и недавние перекрытия трасс в знак протеста против отмены спецрежима возвращения НДС – это как раз иллюстрация «игры мускулами» с их стороны.

В парламентской фракции «Блока Порошенко» есть как откровенные люди Косюка вроде экс-директора предприятия «Зернопродукт МХП» Николая Кучера, так и ориентирующиеся на куриного магната действующие члены Аграрной партии, которые находятся в президентской силе, – Александр Бакуменко и Леонид Козаченко. Именно эту троицу депутатов во время протестов по НДС и выделял Скоцик как настоящих «аграрных депутатов».

О без пяти минут губернаторе Мельничуке-младшем в свое время говорили, что именно Косюк устроил его в правительство Азарова. Агробарону не впервой десантировать своих людей в профильное министерство – так одним из аграрных министров при президентстве Ющенко был близкий к Косюку Юрий Мельник, назначенный на эту должность по квоте коммунистов. После того как Косюк ушел во власть, именно Мельник был назначен главным исполнительным директором «Мироновского хлебопродукта». Мельник – зять Михаила Зубца, который и стоял у истоков создания, а потом реанимации Аграрной партии.

Таким образом на Киевскую область с ее дорогой землей Банковая ставит человека, связи которого с Косюком весьма прозрачны. После недолгой работы в АП бизнесмен получил рекордный возврат НДС, так что ему не привыкать конвертировать политическое влияние в бизнес-выгоду для себя. Не исключены договоренности по кандидатуре Мельничука и с командой Кличко, которой этот регион не чужой. Вообще даже в руководстве БПП и в Киевской ОГА о новом губернаторе знают немного, поэтому до начала работы биолога-вирусолога в администрации прогнозы делать рано. Тем более что президент пока не спешит ни увольнять Шандру, ни назначать Мельничука.


Комментировать | 0 комментариев
Автор: Повитруля

Житель Баку изобрел зарядное устрой-ство, работающее за счет огня и воды

18:05 07/12/2015

Житель азербайджанской столицы Эльчин Аббасов добывает электричество из огня и воды. С помощью простого самодельного устройства изобретатель может зарядить мобильный телефон или фонарик. О необычном приборе узнала корреспондент «МИР 24» Эльвира Хусаинова.
Изобретение Эльчина Аббасова похоже на миниатюрный мангал. Принцип работы прост. В резервуар наливают холодную воду и зажигают свечу, с противоположных сторон фиксируют провода. Это «плюс» и «минус». Из-за разницы температур возникает электрический ток.

Из одного стакана воды прибор вырабатывает 10-12 ватт энергии. Этого достаточно для зарядки двух телефонов. Прибор может быть полезным для тех, кто любит походы, ведь с его помощью можно зарядить севший фонарик или освещать палатку в течение 10 часов.

У Эльчина имеется еще немало изобретений. Большинство из них - альтернативные источники энергии, и все они отличаются от привычных солнечных батарей и ветряных мельниц.

Сегодня ученый трудится на еще одной разработкой. Если опыт будет успешным, Эльчин сможет получить электроэнергию из воды Каспийского моря.


Комментировать | 1 комментариев
Автор: Дехтяренко

Виктор Ющенко: у Захарченко нет ни одного танка, о чем мы с ним договариваемся?

17:20 06/10/2015

Третий президент Украины о войне, победе и том, как спасти экономику Украины

Третій президент України ВІКТОР ЮЩЕНКО не перебуває при владі з 2010 року, але активно коментує події, що відбуваються в державі. Про своє бачення причин війни з Росією та план перемоги для України, економічну ситуацію, падіння гривні й багато іншого він розповів в інтерв'ю кореспонденту "Апострофа" АРТЕМУ ДЕХТЯРЕНКУ.

— Нещодавно Україну відвідав генеральний секретар НАТО Йенс Столтенберг. Разом із заявами про всіляку підтримку нашої країни він, як і президент Петро Порошенко, уникав теми перспектив вступу України до Північноатлантичного Альянсу. Як ви вважаєте, чи не нависла над нашою державою загроза перетворення на постійну буферну зону із Росією? Чи зможемо ми колись вступити до НАТО?

— Коли ми говоримо про європейську безпекову політику, ми повинні розуміти, що невід'ємним її компонентом є Сполучені Штати Америки. Якщо висловлюватись критичніше, то можна констатувати, що самодостатньої безпекової політики у Європі немає. Тому, коли ми хочемо вирішувати питання війни з Росією, на сході Європи, — це питання, яке має зібрати не тільки європейську сторону. Для цього потрібне повномасштабне представлення євроатлантичного союзу. Я думаю, що у питанні вступу України до НАТО варто зосередитися на двох пунктах. Важливо, що думає Європа, що думають сьогодні очільники Північноатлантичного Альянсу відносно перспективи України. Я не думаю, що їхні оцінки оптимістичні. Ми постійно чуємо фрази, що після проведення якихось реформ це питання буде розглядатися. Ця відповідь, як я її читаю, — це коректне "ні". Але оскільки друзям так говорити не прийнято, то заяви формулюються таким чином, щоб не образити українську сторону. Другим компонентом вступу України до НАТО є позиція нашої сторони, зокрема української нації. Як вона бачить свою безпекову політику? Куди ми повинні йти? Ми ніколи не мали такої консолідації суспільства відносно бачення концепту національної безпекової політики, яка у нас є сьогодні. Це той час, коли потрібно через національний референдум закріпити позицію нації. Це значно звузить маневри будь-яких політичних сил у майбутньому.

— Чи можна у цьому випадку провести аналогію з іншими подіями в історії України?

— Це можна порівняти з проголошенням незалежності України у серпні 1991 року, а взимку того ж року проведенням національного референдуму відносно незалежності. Якби у нас не було цього референдуму, а був би тільки московський референдум (всесоюзний референдум щодо збереження СРСР, що проводився у березні 1991 року, на якому 77,85% населення проголосувало за збереження союзу, — "Апостроф"), який надавав перевагу Радянському союзу, і Акту про проголошення незалежності, я думаю, що сьогодні ми були б якоюсь провінцією. Ми би втратили значну частину свого суверенітету. Через різні кульбіти політичних сил, компроміси та Харківські угоди (угода 2010 року між Україною і Росією з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України, — "Апостроф"), московські газові угоди і так далі. Ми втратили б частину нашого політичного суверенітету, а можливо, і територіальної цілісності, якби сюжет про територіальну цілісність і незалежність не був закріплений всенародним референдумом. Приблизно така ж паралель існує сьогодні по безпековій політиці. Ми добре розуміємо, що є немало політичних сил, які сьогодні працюють на московський контекст. Навіть ті, що при владі. Для того, щоб суспільство могло задати владі параметри поведінки у безпековому питанні, потрібно якомога швидше провести референдум щодо інтеграції України до моделі євроатлантичного союзу.

— Тобто зараз ще не пізно проводити цей референдум?

— Зараз — саме час. Це не питання, коли ми станемо членом, це питання вибору. Щоб нас не зупиняли аргументами, які у 2008 році висловлювалися на Бухарестському саміті (саміт НАТО, на якому Україна розраховувала підписати угоду про План дій щодо членства (ПДЧ) у Альянсі, — "Апостроф"). Там говорили, що значна частина українського суспільства не готова прийняти концепцію безпекової та оборонної політики НАТО. Я говорив, що прийняв Україну у той момент, коли вступ до Альянсу підтримували лише 14% населення, а сьогодні (у 2008 році, — "Апостроф") — 31%. Це був значний прогрес. Коли Іспанію приймали до НАТО (у 1982 році, — "Апостроф"), то лише 17% суспільства поділяли цю тему. А у Бухаресті ми говорили не про членство, а про інтенсивний план відносин, про ПДЧ. Навіть до ПДЧ декілька серйозних країн Європи висловили занепокоєння: "Пане президент, в Україні концепцію зближення з НАТО підтримує лише невелика частина суспільства". Сьогодні ж по всій території України більша частина суспільства підтримує модель, з якою я прийшов у 2005 році. Тому зараз нація повинна сказати своє слово.

— А як же позиція Заходу?

— Ми повинні розуміти, що об'єднана Європа не готова до формування інструментарію по відпору агресії Росії. На мою думку, ми пройшли найбільш невпевнений відрізок шляху, коли цією облудою — АТО, громадянським конфліктом — пройшла майже вся Європа. Конфлікт на сході України інтерпретували як конфлікт національний, внутрішній. Одні президенти говорили: "Дайте факти, щоб ми переконалися, що там росіяни є". Сьогодні ми дійшли до того, що майже жоден президент європейської країни не запитує про подібні факти. Всі вони очевидні. Але очевидним є й інший факт: Європа не готова вдатися до адекватних дій, співвідносних із масштабами агресії, який сьогодні сформувала Росія на сході Європи.

Тут потрібно мати на увазі два аспекти: перший — міжнародний. Ви пам'ятаєте, що політика сусідства у Європі була прийнята 10 років назад. ЇЇ метою було налагодження відносин із сусідами європейської сім'ї, а також демонтаж проблем безпекового характеру, які накопичилися за попередні часи. На момент прийняття політики сусідства у Східній Європі було два конфлікти, причому обидва заморожені. Це Нагірний Карабах і Придністров'я. Через п'ять років Європа приймає політику Східного партнерства, що була одним із компонентів політики сусідства, і сьогодні на сході Європи існує шість конфліктів. Один із них є гарячим. Замість загальної ідеї, як створити на сході Європи пояс стабільності, в Європі усвідомили, що на сході існує пояс нестабільності. Він має геополітичний вимір. І коли цю проблему називають українським питанням, мене це обурює. Мене обурює те, що Абхазія та Південна Осетія — не грузинське питання. Нагірний Карабах — не азербайджанське, Придністров'я — не молдавське, а Крим та Донбас — не українське. Уважно придивіться. У кожному із перелічених конфліктів стороною є Росія. Як мінімум, це російське питання. Це давно не внутрішньонаціональні конфлікти. В Україні немає підстав, незалежно від того, якою мовою спілкуються громадяни, до якої церкви ходять чи де проживають, щоб брати зброю проти свого брата. У нас немає для цього приводу. У нас є відмінності, тому що ми 350 років жили у різних імперіях. Відмінності, які нашарувалися і успадкувалися у минулому, усуваються через цілі покоління.

— Чи зможе позитивний результат на референдумі щодо вступу України до НАТО вплинути на політичну волю країн-членів Альянсу?

— Так. Перш за все, ми отримаємо цілком ясний мандат на політику у цьому питанні. У влади не буде люфту затягувати з цим питанням. Не секрет, що Росія буде до останнього боротися за те, щоб над Україною не з'явилася парасолька ефективної безпекової політики. Щоб ми були субдержавною структурою, яка знаходиться в орбіті інтересів Москви. Тут важливо навіть не те, що думає влада, зараз найважливіше зафіксувати, що думає нація, народ. Якщо цього вдасться досягти, то мандат влади посилиться. Міграція влади у питанні зближення з НАТО звузиться. Це буде конкретна постановка курсу: "Нація акцентувала політику і дала владі мандат на ведення цієї політики про зближення і входження до НАТО".

— Якщо порівнювати ситуацію щодо вступу України до НАТО зразка 2008 року та сьогодні. Чи можна сказати, що зараз перспектива членства віддалилася від нас?

— Якщо говорити про внутрішню частину відповіді, то ми наблизилися. Зараз ми стали консолідованішими, у нас більше єдності у даному питанні, ми більше навчилися. Коли у 2007-2008 роках ми говорили про НАТО, реакція була зовсім іншою. З точки зору реакції наших західних партнерів, то я думаю, що вони віддалилися. Російська агресія продемонструвала, що у Європі дуже важко з даного питання формується одностайність. Там по цьому питанню немає соліста. І ми ще довго будемо стукати в двері різних європейських структур, щоб отримати належну реакцію.

— Якою у такому випадку ви бачите форму співпраці між Україною та НАТО?

— Очевидно, нам буде запропонована якась форма зближення, що не визначатиме сутності наших відносин. Тому що присутні політичні побоювання. Відповідь Україні у формі твердого "так", з точною датою вступу, — я думаю, що на сьогодні для Європи це просто немислимо. Виходячи із коректних політичних міркувань, нам запропонують якісь замінники. Можливий більш тісний характер цих відносин, але не по своєму змісту.

— Якби у 2008 році ми підписали ПДЧ, то чи можливою була б ситуація, яку ми маємо сьогодні?

— Переконаний, що ні. Якби Захід вчинив по-іншому у грузинсько-російській війні (2008 року, — "Апостроф"), а сама війна не завершилася б втратою територіальної цілісності та політичного суверенітету Грузії, у нас не було би через п'ять місяців так званої московської газової угоди, яка на 10 років поставила Україну у економічну кабалу. У нас би не було газової війни з січня місяця (2009 року, - "Апостроф"). І не тільки війни Росії з Україною, а й з об'єднаною Європою. Знаєте, це нахабство, яке починає проявлятися як елементи шантажу, як елементи енергетичної війни після того, як були безкарно пропущені конфлікти мілітарного характеру. Тому те, що ми маємо сьогодні в Україні, і це те міркування, яке у 2008 році мене спонукало їхати у Грузію та стояти на центральній вулиці поряд із президентами Польщі та Литви, демонструючи тим самим, що ми Грузію не віддамо. Тому що я розумів, що наступна черга — України. Що наступна карта — карта Криму.

— Тобто імперські амбіції Володимира Путіна прослідковувались уже на той час?

— Так. Тому що для Путіна це — не війна за територію. Ця війна має виключно геополітичний вимір. Це формування так званого геополітичного центру, яким хоче бути Москва. Щоправда, країні з економікою, меншою за ВВП Нідерландів, важко це вдається. Тому що російська економіка формується з лісу-кругляку та двох труб: нафти і газу. Цього трішки замало для геополітичних амбіцій. Це ще третій світ. Але амбіція ця є. Я думаю, що для багатьох росіян, які мислять не колоніально, контроль над Україною дає той сигнал, який піднімає їхню національну впевненість, переконаність в тому, що Росія відновлюється і стає якщо не центром світу, то центром "русского мира", що вона стає геополітичним гравцем і може впливати на цей світ. Значною мірою в Європі мислять так само. Тому справитися сьогодні з московським нахабством не є простим завданням. Воно не носить лише мілітарний вимір.

— У 2008 році ви були верховним головнокомандувачем Збройних сил України. Чи не розглядалося тоді серед можливих сценаріїв активне втручання нашої країни у російсько-грузинську війну?

— Якщо говорити про дипломатичну частину, то ми обговорювали питання про те, що якщо ми робимо правильні висновки з природи, джерела конфлікту в Грузії, що у витоці цього стояли дії так званого миротворчого корпусу, який складався із російських солдат, абхазьких чи осетинських, що є тим самим, що і російські, та грузинських. Так ось, дві третини цього контингенту були ворогами. Тому так легко розв'язався військовий конфлікт між Росією та Грузією. Цьому посприяло легковажне ставлення до так званої миротворчої формули російської держави. Однією з пропозицій, що я хотів, щоб вона потрапила на стіл обговорення, була заміна формату миротворчого контингенту. За якої Україна, наприклад під егідою європейської сім'ї чи Ради Безпеки ООН, чи місії ООН, у будь-якому визнаному міжнародному легітимному форматі була готова боронити грузинський та національний український суверенітет.

— Кому адресувалися ці пропозиції?

— Всі контакти я робив через мого друга — президента Польщі (Леха Качинського, — "Апостроф"). Це було одним із зауважень до московських шести пунктів. І друге, це те, що пакет врегулювання повинен передбачати один базовий фундаментальний пункт, який, на жаль, відсутній у домовленостях. Це те, що Росія визнає територіальну цілісність Грузії. Це фундаментально. А політика виведення військ може мати графік. На жаль, миротворці залишилися такими, якими були. Тому я вважаю, що джерело напруги там завжди готово себе проявити. Грузія втратила територіальну цілісність і 20% своєї території. На жаль, цю проблему не урегульовують домовленості між Європейським союзом, Москвою та Тбілісі.

— Якщо говорити про схожі події на території України — про російську військову інтервенцію у Крим та на Донбас. Чи можна було, на вашу думку, цього не допустити? Що було зроблено не так?

— Хочеться не так багато говорити з цього питання, оскільки моя думка на цей рахунок може додати інших аспектів у дискусію з питання, чому так сталося, що ми за декілька днів здали Крим і частину Донбасу. Хочу висловити лише одну думку: я не думаю, що це була військова проблема. Мені неприємно і боляче і тоді, і зараз слухати, коли кажуть про те, що у нас слабка армія, що у нас не було чи немає належної зброї. Вся зброя, і легка, і важка, яка сьогодні використовується, у нас була на той момент. Якщо брати до уваги ту локальну перевагу, яку має українська сторона, у театрі цих військових дій, то можна дійти висновку, що я б не формулював стільки гріхів на українську армію, скільки цього сьогодні робиться.

Я думаю, що Крим брали не зброєю. І не варто вести дискусію щодо військової переваги противника. Все, що ми перелічуємо, не мало майже ніякого впливу на ситуацію, яку ми аналізуємо. Я не пригадую жодного політичного рішення, яке б не виконала українська армія. Чи ми говоримо про Крим, про Луганськ і Донецьк — я просив би, щоб не ослабляли, навіть морально, українського солдата і офіцера. На момент конфлікту в нас була армія чисельністю 190 тис. людей. Це була одна із найбільших армій в Європі. А за кількістю танків, БТРів, БМП та іншої техніки вона мала більше, ніж збройні сили провідних країн Заходу. Питання не в арсеналі. Це очевидно. Я не хочу глибоко аналізувати, чому політичний істеблішмент діяв так, як він діяв. Я думаю, що це питання другого часу. Я лише хочу сказати, що армія і її професійність, навіть з урахуванням існуючих справедливих докорів, бо в нас вона була не бойова у зв'язку із відсутністю практики, головний тягар у здачі територій лежить не на мілітарному компоненті.

— Чи правильною є політика нашої держави у нинішній ситуації?

— Коли ми говоримо про війну з Росією, ми повинні розуміти, де проходить червона лінія, від межі якої Україна нижче не опуститься. На мою думку, червоною лінією для України у війні з Росією є наша територіальна цілісність та суверенітет. З війни є два виходи. Один — перемога, другий вихід — поразка. Мир настає і після перемоги, і після поразки. Який мир ми обираємо? Я чую, що багато хто каже, що мир понад усе. В умовах цього перемир'я ми протягом року втратили більше людей, ніж за 10 років війни у Афганістані. Це нас чомусь навчило? Наша націленість має бути на мир, який ми досягаємо через реалізацію українських національних інтересів. Не мир капітуляції. Черчилль колись казав: "Хочете миру? Здавайтеся. І ввечері у вас буде мир. Мир несвободи. Мир раба. Мир, який ви приймете на окупованій землі, без політичного суверенітету". Нам такий мир потрібен? Це питання я залишаю риторичним. Якщо ми вірно обираємо політичну мету, ми далі будемо говорити про засоби її досягнення?

— Зараз ми бачимо спроби української громадськості взяти ініціативу з повернення Криму до своїх рук. Зокрема, 20 вересня розпочалася торгова блокада півострову. Що ви думаєте з цього приводу?

— З точки зору простого громадянина, який спостерігає за ситуацією, я не розумію, чому парламент України приймає рішення про створення вільної економічної зони на анексованій території. Я — економіст за освітою. У мене немає жодного аргументу, щоб дійти до того бачення ситуації, яке є у правлячих сил українського парламенту. Зона вільної торгівлі у Криму — це метод надання потужної фінансової підтримки окупанту, агресивній політиці Путіна. Це колосальні гроші. Ми розуміємо, що 80% продуктів, що йдуть на анексовану територію — це продукт, який не адресується Криму. Це спосіб життя. Бізнес на війні. І тому, звісно, утворення вільної економічної зони на Донбасі є великою помилкою. А кримськотатарські лідери роблять блискучу державницьку роботу. Я повністю поділяю такий підхід на громадянському рівні.

Очевидно, що я, як і мільйони українців, не розумію, чому до нас літає "Аерофлот" (розмова відбулася до рішення української влади заборонити польоти цієї авіакомпанії, — "Апостроф"), чому ходять московські поїзди, чому через нашу територію вони ходять далі... Я не розумію, чому в нас безвізовий режим: до людей, до країни, яку вони ненавидять і окуповують. Я не розумію існуючої двосторонньої дипломатичної активності. Чи адекватну ми оцінку даємо діям агресора і окупанта? Чи ми бачимо у цьому щось інше: що деморалізує націю, підриває наш патріотизм. Великий гуманіст Ілля Еренбург колись казав: "Для того, щоб перемогти ворога, його потрібно ненавидіти". Іншої формули перемоги немає. У нас газети московські, фільми московські, мова московська. Нас звинувачують у тому, що ми шануємо українських героїв, українську пам'ять, українську церкву, українську мову. Так у цьому суть нації. Нам потрібна інтегрована нація. Це необхідний компонент для процвітаючої країни.

— Ви вважаєте, що для цього потрібно проводити окрему реформу?

— Коли сьогодні говорять про 26 реформ, які необхідно провести, у мене складається враження, що ми не розуміємо пріоритетів. Нам потрібно провести 3-4 ясних реформи першого порядку. Перше — це питання війни на сході. У нас повинен бути чіткий національний план перемоги. Слово "перемога" я пишу великими літерами. ПЕРЕМОГА. Нам потрібна не поразка, а перемога над російською агресією. Тому що без цієї перемоги ми ніколи не будемо жити спокійно. Коли я говорю про перемогу, то маю на увазі не лише мілітарний компонент. Це ціла низка речей, які діють паралельно заради досягнення одного результату. Це дипломатичний напрямок, військовий, фінансовий, економічний, гуманітарний, санкційний та інші. У більшості із них повинен бути присутній міжнародний компонент.

Друге завдання — фінансова стабільність. Я знаю мало історичних прикладів, коли країна, що перемагає, так сильно втратила контроль над грішми і цінами. Якщо ми девальвували національну грошову одиницю на 320% і маємо інфляцію біля 60%, ми, по суті, відкрили другий фронт. Окрім російської окупації, ми відкрили другий фронт для нашої поразки. Фінансова стабільність не менш важлива, як компонент перемоги, ніж дипломатична чи військова. Третій блок — нова економічна політика. Це те, що повинно на базі перших двох параграфів дати відповідь, як самозабезпечити кожного українця, дати йому робоче місце та грошове забезпечення. Я не хочу нічого поганого казати про фінансову допомогу, але ми повинні виховувати себе на значній долі самодостатності. Працююча економіка, пакет нової економічної політики, — це те, що на дві третини дає відповідь щодо нашого благополуччя сьогодні, завтра, післязавтра. Це, до речі, є одним із компонентів перемоги над путінською агресією. Після цього можна говорити про комунальну реформу, реформи освіти, медицини і ще 26 реформ, які називаються. Розуміючи, що одну реформу потрібно робити протягом пари років, і що більше декількох реформ ніякий уряд не потягне. Я не знаю уряду, який провів 26 реформ.

— Якщо говорити про фінансове становище України, то як би ви оцінили дії керівництва держави по стабілізації курсу гривні?

— Я більш коректний до Національного банку. З однієї причини. Якщо у країні є дефіцит державного бюджету у 65 млрд, який покривається за рахунок верстата Нацбанку, якщо в нашій країні є дефіцит Пенсійного фонду, НАК "Нафтогаз України", "Укрзалізниці", двох державних банків... У кожній галузі, де залучені державні кошти, є дефіцит. За оцінками Віктора Михайловича Пинзеника (колишнього міністра фінансів України, — "Апостроф"), більше 200 млрд грн. У мене тоді виникає питання: як в таких умовах, коли урядова політика є глибоко дефіцитною, цю політику не хоче покривати зовнішній ринок, і не хоче покривати внутрішній фондовий ринок? Як у таких умовах можна підтримувати стабільність курсу? Яка претензія до Національного банку? Що він не збалансував державний бюджет чи Пенсійний фонд? Потрібно зрозуміти, звідки іде причина. Нам усім не подобається наслідок.

І мені особливо боляче, коли я дивлюсь, як падає гривня. Вона цього не заслуговує. Не вона причина. Причина — політика урядування. Звісно, я не думаю, що питання виходу із державного дефіциту є легким. Але принаймні потрібно розуміти, що однією з глобальних причин державного фінансового дефіциту є тінізація. За останні півтора місяця вона оцінюється світовими організаціями у районі 56%, а національними — у районі 46-47%. Тут застосовуються різні методики обрахунку, тому похибка невелика. Але статистика говорить, що кожен другий бізнес не співпрацює з урядом і не платить податок. Звідси починається логіка різних стратегій: або ми продовжуємо діяти як фіскали, заганяючи відносини влада-бізнес до плінтуса, або ми, нарешті, зрозуміємо, що влада неправа. І як мудра влада, вона зараз повинна сісти за стіл, закликати бізнес, а у нас приблизно 100 компаній формують 85% бюджету. Можна розібратися, які в нас проблеми між владою і бізнесом? Що потрібно зробити, щоб ми публічно почали працювати у фіскальній темі з владою? Якщо ми не виведемо цю частину економіки з тіні, ми ніколи не справимось з дефіцитом. Ніхто не справлявся з розривом державних фінансів, якщо паралельно половина бізнесу не платила податки. Це патова ситуація, але вину потрібно шукати не в бізнесі.

— Як би ви коротко охарактеризували існуючу економічну ситуацію в Україні?

— Економічна і фінансова ситуація, яку ми зараз маємо, не є фатальною. Але якщо ви уважно проаналізуєте політику, яка проводилася у Першу чи Другу світову війну, чи Рузвельтом, чи Сталіним, чи Миколою II, ви ніколи не побачите прикладу, коли б держава йшла на втрату контролю над цінами і над курсом в умовах війни. Стабільні фінанси — це один із найнебезпечніших снарядів по ворогу. Ми його втратили.

— Чи можете ви спрогнозувати, коли економічна ситуація в Україні покращиться?

— Це не велика таємниця. З точки зору інтелектуальної складової, це не проблема знань. Це проблема політичного курсу. У нас достатньо людей, які мають правильні знання, як не допустити фінансової дестабілізації, а якщо це вже сталося — то як за короткий час, за три-чотири місяці, поставити крапку в цій проблемі. Тому що це крапка не тільки фінансова: вона робиться у галузевих та інвестиційних сферах. Інше питання — економічного плану для України. Ми розуміємо, що однією з великих проблем, через яку влада втратила контроль над стабільністю фінансів, є вихід інвесторів з українського ринку. У минулому році з України пішло $12 млрд інвестицій. З банків, за офіційною статистикою, пішло 200 млрд грн вкладів населення. Це той ресурс, який працював на економіку України. В сумі лише ці два показники дадуть цифру у приблизно $25-27 млрд інвестиційного або ліквідного ресурсу, який ми втратили за останні 12 місяців. Це призвело до того, що ми отримали 17% падіння промисловості, 14% падіння валового продукту. Це призвело до тінізації, дефіциту бюджету і досягнення історичного, найбільшого рівня безробіття у нашій країні. Якщо цю платівку перевернути назад і поставити питання, з чого почати завтрашній день, то я не хочу критикувати якусь галузеву реформу, але хочу сказати, що якщо ми в Києві не мобілізуємо 4 млрд інвестицій, ми нічого не зробимо. Якщо ми в Україну не мобілізуємо 15-17 млрд за рік і хоча б якось не компенсуємо відтік, що відбувся, ми нічого не змінимо.

— Тобто ви говорите саме про інвестиції, а не кредити?

— В цьому якраз полягає нюанс дискусії. Кредит — це фінансова допомога. Ті залучення, які Україна сьогодні має від світових організацій, можна порівняти із побутовою ситуацією: якщо у вас горить будинок, вам неважливо, яким відром вам воду подають. Але коли ми говоримо про відновлення, ми повинні сформувати проект, який зацікавить наших партнерів, зокрема іноземних, не у якості кредиторів, а у якості інвесторів. Тобто, як побачити в українській справі вигоду для внутрішнього і зовнішнього інвестора і побачити інтерес, що працює на державу. Це політика співпраці. Коли ми, починаючи від шельфу Чорного моря і закінчуючи Києвом, знаходимо проекти на десятки, повторюю, десятки мільярдів, які ще не розроблені. Я переконаний, що Україна володіє унікальними для світу можливостями. Унікальними проектами для мобілізації міжнародних інвестицій. Якщо державна політика не дає відповіді на питання, як привести інвестиції, спочатку внутрішні, що потрібно зробити, щоб повернувся вкладник, бо це глобальний інвестор, що потрібно зробити для повернення українського і міжнародного бізнесу в Україну? Якщо ми досить швидко не дамо відповіді на ці питання, те падіння, яке у нас спостерігається в останні роки, звісно, буде уповільнюватися, але це падіння продовжиться.

— Проте ви сказали, що грамотна державна політика може за три-чотири місяці змінити ситуацію.

— Фінансову стабільність можна забезпечити. Сформувати новий пакет економічної політики для країни, визначити пріоритети і встановити діалог з інвесторами. Для мене перший інвестор — це вкладник. Щоб українець повернувся в організовану фінансову систему держави. Це — велика політика. Про це потрібно говорити з ранку до вечора, маючи при цьому вірних провідників, які б розвіяли побоювання та тривоги людей. Це причинно-наслідкова політика, у якій завершення одного кроку підказує напрямок до наступної дії.

— Якщо ми вже зачепили тему міжнародних запозичень, то хотілося б дізнатися вашу думку про останню реструктуризацію боргів України. Зараз багато думок на рахунок того, чи добре це для нашої держави, чи погано. Як ви вважаєте?

— Я не надаю великої уваги цим дискусіям. Тому що це, скоріше, віддзеркалення минулого. Були уряди, які брали міжнародні кредити на пенсію та зарплати. В нашій історії це було з кінця 2008 року, коли Міжнародний валютний фонд видавав кредити уряду на зарплати. Я не підтримував цю політику, я її не поділяв, але то була вже не моя політика. То вже йшли політичні вибори, у нас з'явилися нові лідери, а їм потрібно було будь-якою ціною робити собі імена. Ми набрали цих кредитів, тоді вони були в межах близько 60-70% від валового продукту, зараз вони наближаються до річного об'єму ВВП. Нормалізація, оптимізація і списання боргів минулого, на мій погляд, це правильна політика. Тому що це знімає значну частину тягаря, який падає на сьогоднішній день з обслуговування фінансових боргів попередніх влад. Я не буду давати їм ніяку оцінку, а просто хочу сказати, що це їхні кредити. Це вони розраховувалися за московський газ, за пенсії, популізм і так далі. Зараз ми можемо говорити, що зменшення цього тиску на гривню, на людину, економіку та уряд — це правильно. Якщо хтось може більше і краще — хай підніме руку і зробить краще. І тут дискусія вичерпана. Мене більше тривожить певна слабкість дискусії, а через неї і, на мій погляд, неадекватна фінансова допомога Україні, яку ми сьогодні отримуємо.

— Ви вважаєте її недостатньою?

— Коли Україна веде війну, причому, повторюю, це не національний конфлікт, це навіть не війна України з Росією... Ця війна має геополітичне визначення. Тому я мушу сказати, що Україна чинить сьогодні опір не тільки за свої національні інтереси. Вона одноосібно уберігає Європу від багатьох деградацій. Чи ми говоримо про політику, дипломатію, європейські цінності, економіку. Найбільший тягар сьогодні взяла на себе саме Україна. Коли нам сьогодні виділяють $17,5 млрд на чотири роки, мені образливо. Чесно кажу. Я повторю цифру, яку вже називав сьогодні: за минулий рік від нас пішло $12 млрд прямих іноземних інвестицій. Коли у 2005 році я прийняв країну, у нас у резервах було $5,6 млрд. Міжнародних інвестицій — $6,3 млрд. Я передав країну, де було $37 млрд валютних резервів і притік іноземних інвестицій склав $31 млрд. Зараз за один рік, як корова язиком злизала, третину того, що ми отримали за останні десять років. Я думаю, що світ не повністю оцінив фінансову ситуацію, в яку потрапила Україна. І допомога, яка надана, — мізерна.

— Чи можливий сценарій, за якого Захід переоцінить свою позицію щодо фінансової підтримки України?

— Я думаю, так. Якщо ми об'єднаємось і почнемо говорити одним голосом, я маю на увазі, перш за все, владу, то це не приниження. Це місія, яку робить моя нація. Щоб цим голосом говорила опозиція, щоб цим голосом говорив кожен, незалежно від професії чи роду занять. Ми повинні сформувати максимально солідарну позицію, це найсильніша постановка питання до світу. А коли у нас один говорить про одне, другий — про інше, а третій взагалі біжить у протилежну сторону, для таких країн ніхто серйозно не розглядає пакети допомоги. Тому нам потрібно навчитися дружити, бути солідарними. Нам потрібно значно посилити внутрішню інтеграцію. І політичну у тому числі.

— Ви сказали, що в Україні достатньо інтелектуальних ресурсів. Чому, у такому випадку, до уряду та на керівні посади в регіонах запрошують іноземців? Як ви до цього ставитеся?

— Це розумні люди. Я поважаю Мішу Саакашвілі, Наталію Яресько, наших балтійських та грузинських друзів. Мені до кінця не очевидна мотивація запрошення іноземців в урядування України. Якщо це проблема знань у вітчизняних фахівців, то тоді справді потрібно запрошувати розумніших. Якщо є переконання того, що знання в нас достатні, то, скоріше всього, тут не проблема знань, тут якісь інші мотиви. Які це можуть бути мотиви? Якщо сюди закладається політичний підтекст, я думаю, що це погана практика.

— Ви маєте на увазі можливість перекладення вини за низьку ефективність роботи системи на іноземців?

— Я маю на увазі дещо інше, але давайте залишимо дужки відкритими. Якщо на цьому будуть проходити політичні маніпулювання, і по відношенню до своїх опонентів, то я думаю, що це погана практика. І це не вина тих високодостойних людей, яких я поважаю, і які вже і так зробили для свого життя багато гарних справ. Вони не повинні стати предметом ігрищ і внутрішніх українських "разборок". Щоб ними не маніпулювали.

— Михайло Саакашвілі — ваш хороший друг та знайомий. Чи консультувався він з вами перед тим, як обійняти посаду губернатора Одеської області?

— Ні. Про це у нас розмови з ним не було. Я думаю, що, як багато чого у Міші, це виникло спонтанно. Це робота по його характеру. Це людина кипуча, з великою енергією.

— Деякі експерти говорять, що пан Саакашвілі пішов на такий шлях, щоб довести свою реформаторську спроможність і у якості тріумфатора повернутися до Грузії. Наскільки це можливо?

— Для Міші бути задіяним і ефективним — це потреба. І я це розумію. Як розпорядитися цією потребою у майбутньому — час покаже. У будь-якому випадку, якщо ти задіяний, затребуваний, якщо ти з ранку до вечора займаєшся справою, яку ти любиш і яка тобі вдається, це не обговорюється. Це правильна поведінка. Міша Саакашвілі — людина молода, тому там попереду ще багато чого може бути.

— Ви неодноразово наголошували, що Помаранчева революція, після якої вас обрали президентом, пройшла без жодної краплі крові. Тим часом під час Революції гідності загинуло більше сотні людей. Втім, постреволюційна влада не демонструє єдності, якої від неї очікує населення країни, деякі дії керівництва взагалі нещадно критикуються окремими членами провладної коаліції. Чи можливе, на вашу думку, продовження подальшого розколу у Верховній раді та проведення дострокових парламентських виборів?

— Це не виключено. Але я почну із іншого питання. В чому була особливість 2004 року? В Україні проходили президентські вибори, нація традиційно поділилася навпіл. І в Києві стояло два майдани. У нас йшла затята виборча кампанія. І я розумів одне, що якщо на Майдані проллється хоч одна капля крові, проти нас застосують силовий варіант. У мене було багато порадників, які казали: "Давайте сьогодні будемо брати Адміністрацію президента". А я відповідав: "Для чого вона нам здалася? Наша місія — легітимно виграти вибори. Якщо ми зробимо це, то нам ключ від адмінприміщення на Банковій принесуть на теці. Нас запросять туди". На другий день була пропозиція: "А давайте брати уряд! І нам треба драбини, бо там цоколь високий". Я не буду називати цих імен, бо вони одіозні вже. Я їм говорив: "Я на сьомому поверсі півтора року сидів у кабінеті. Навіщо він нам? Яка мета? Щоб нас звинуватили у тому, що ми прийшли до влади не демократичним шляхом, а через заколот? Це дискредитація нашого руху".

І я глибоко переконаний, що протистояння 2004 року набагато глибше і змістовніше за своїми витоками, ніж протистояння 2013-2014 років. Тому що у 2013 році був виступ проти влади. Ми не йшли на вибори, у нас не були мобілізовані сторони, ми побачили у молоді один унікальний підхід: коли 21 листопада вийшла перша демонстрація, основною вимогою активістів було повернення європейського політичного курсу. Вони не згадували ні одного прізвища, дострокових виборів у Києві, парламенту. Не було навіть лозунгів "Геть Азарова чи Януковича". Люди говорили: "Геть промосковську азійську політику!". Одна вимога була. А потім, на три дні спізнившись, прийшли політичні сили, сказали: "Та ні, нам треба владу міняти. Починати не зі зміни курсу, а зі зміни влади". І в нас почалися банальні процеси, за якими, звісно, не вистачило компетентності, щоб уберегти людей від крові та жертв. Те, що сталося, на мою думку, накладає особливі обов'язки на тих людей, які сьогодні представляють владу. Я не думаю, що у попередні періоди на когось була покладена відповідальність такого рівня, чисто етичного, людського рівня.

— Говорячи про останні зміни у нашій державі, не можна не зачепити питання декомунізації. Саме за часів вашого президентства був підписаний перший указ про зняття пам'ятників Леніну. Що скажете про нинішній процес декомунізації?

— Мене тоді не підтримав парламент, тому що у мене тоді не було більшості. У перші півтора роки я працював з парламентом, у якому "Єда" (Блок "За єдину Україну", — “Апостроф”) була більшістю. Потім партія Тимошенко із соціалістами та комуністами, потім Партія регіонів із сателітами. У мене ніколи не було більшості у парламенті. Тому мені доводилося урегульовувати ці питання своїми силами. Звісно, указ президента — це дещо нижчий рівень урегулювання питання, ніж закон. Принципово нижчий. Цим я тільки хотів показати свою волю. Я хотів показати, що нам потрібно почати з того, що ми добре розуміємо Біблейське повчання "По імені твоєму і життя твоє". Ім'я — матеріальна категорія. Якщо ми стоїмо на площі, і над нами стоїть Ленін, то це не тема мистецтва, це не тема цінності тих чи інших творів. Це — пам'ятка ладу, ідеології, московській присутності, незалежно від того, так ви це розумієте, чи ні. Ленін ніякого відношення до твого народження, твого життя і сьогодення не мав і


Комментировать | 0 комментариев
Автор: Перчик

Ксения Собчак объяснила, зачем раскрыла гомосексуальность сына гендиректора ЛайфНьюс

15:46 27/07/2015

2
Помните, Ксения Собчак на минувшей неделе поведала всему свету по секрету о гомосексуальности двух российских медийных персонажей – телеведущего Артема Королева и экс-гендиректора LifeNews Ашота Габрелянова, сына известного медиамагната Арама Габрелянова? За такой жест на Ксению с критикой набросились даже ближайшие соратники и она вскоре удалила это сообщение из своего «Инстаграма». Но вчера разразилась, как всегда, емкой уличительной колонкой на «Снобе» о причинах своих действий и о реакции коллег:

«Я удалила пост про скрывающих свою ориентацию геев, потому что Артем Королев действительно ни при чем. Эта новость (хотя для светской Москвы совсем не новость) – про Ашота Габрелянова, который возглавлял самый говенный и лживый интернет-ресурс страны.

И у меня нет никаких мук совести. Узнаю про Милонова – обязательно раскрою его лицемерие. Узнала про Ашота и его «ссылку», организованную папой, «подальше от скандала» – пусть общество оценит, как изысканно наказал Арама Ашотовича господь
».


Комментировать | 0 комментариев
Автор: Путина

Белые станут меньшинством в США к середине 2040-х годов

15:48 26/06/2015


Последние исследования Бюро переписи населения США свидетельствуют, что этнические группы, которые сейчас являются национальными меньшинствами, превзойдут по численности белое население страны в течение одного поколения - к середине 2040-х годов, пишет Daily Mail.

В 2044 году 50,3% американцев будут цветными.

"Мы ожидали увидеть естественное сокращение нелатиноамериканского белого населения в будущем, но мы не ожидали начала (этого процесса - ИФ) в следующем десятилетии или около того", - сказал демограф Кен Джонсон из Университета Нью-Гэмпшира.

По данным Бюро, уже сейчас 50,2% детей в США в возрасте до пяти лет принадлежат к расовым и этническим меньшинствам.

К 2060 году почти 20% населения США будут рождены за пределами страны - ведомство ожидает усиления притока мигрантов.

При этом среди белого населения смертность превышает рождаемость, а среди нацменьшинств количество рождений соотносится с количеством смертей в отношении три к одному.

Кроме этого, демографы США впервые зафиксировали численное превосходство родившихся в период с 1982 по 2000 гг. над поколением бэби-бумеров, родившихся в период с 1946 по 1964 годы.

В ближайшие 40 лет численность населения США вырастет почти на 100 млн с текущих почти 321 млн. Новые иммигранты составят около 64 млн из них.

Агентство Bloomberg обращает внимание на то, что рост численности небелых этнических групп протекает на фоне растущей расовой напряженности и отставания меньшинств с точки зрения образования, зарплат и возможностей на рынке труда. В I квартале 2015 года афроамериканцы в возрасте 25 лет и старше зарабатывали лишь 78% от доходов белого населения США, испаноговорящие американцы при этом получали лишь 70%.

В 2014 году 32% населения США старше 25 лет закончили как минимум колледж, среди испаноязычных взрослых эта доля вдвое ниже - 16%. Если тенденция сохранится, то с учетом демографических изменений Штаты могут столкнуться с дефицитом высококвалифицированной рабочей силы в ближайшие десятилетия, отмечает Bloomberg.

Последствия демографических сдвигов выходят за рамки рынка труда: белые и цветные по-разному тратят деньги, например, исторически представители меньшинств намного реже владеют собственным жильем. Существенных преобразований следует ожидать и на политической арене США, особенно в таких штатах, как Флорида.



Комментировать | 0 комментариев
Автор: Перчик

Аваков взялся за Богословскую! Что заявил глава МВД

19:49 20/04/2015

Глава Министерства внутренних дел Арсен Аваков анонсировал допрос бывшего депутата Верховной Рады Инны Богословской.

Об этом руководитель МВД сообщил в своем блоге на Украинской правде.

По словам министра, к нему с открытым письмом обратились писатели Сергей Жадан, Ирэна Карпа и общественные деятели во главе с Борисом Захаровым, которые потребовали скорейшего расследования происшествия с охранником Богословской.

Как отметил Аваков, речь идет об инциденте, когда ее телохранитель якобы избил координатора харьковского Евромайдана Василия Рябко.

"И выводы следствия последуют. Не зависимо от истерик дамы (Богословской), "вовремя" сбежавшей от Януковича. Будет вызвана к следователю для дачи показаний - и скажет всю правду", - написал Аваков.


Комментировать | 2 комментариев
Автор: Путина

Маразм крепчает: в РФ запретили и изъяли Дюймовочку, Карлсона и Тома Сойера

18:48 26/03/2015

В Иркутской области детям запретили читать сказки и изъяли книги из библиотек. По мнению властей, произведения «Карлсон», «Дюймовочка» и «Колобок» содержат вредную информацию, сообщает "Эхо Москвы".

Список сказок, полностью запрещенных для прочтения детям всех возрастов и распространения среди несовершеннолетних, озвучил советник президента Владимир Толстой в Госдуме на заседании «круглого стола» на тему роли литературы в патриотическом воспитании.Документ создали в районном отделе народного образования Иркутской области на основе закона о защите детей от информации, причиняющей вред их здоровью. Согласно документу «Карлсон, который живет на крыше» отрицает семейные ценности и формирует неуважение к родителям, «Приключения Тома Сойера и Гекльберри Финна» способны вызвать у детей желание заниматься бродяжничеством. И даже произведения для самых маленьких вызвали недовольство местных чиновников. Их возмутило, что в сказке «Иван Царевич и Серый волк» присутствуют сцены воровства, напомню, там похитили коня и Елену Прекрасную. В «Колобке» усмотрели сцены физического насилия, а в «Дюймовочке» факты принуждения к вступлению в брак. Обозначив все претензии представителей органов образования Иркутской области, Владимир Толстой заключил, что детям запрещают сказки, на которых выросли их родители, бабушки и дедушки.


Комментировать | 4 комментариев
Предыдущие 10 записей

 

Профиль сообщества

Инна Богословская

Обсуждение кандидатов в Президенты

Смотреть полный профиль сообщества

Добавить запись в сообщество
 

Новое в сообществах