Понедельник, 28 Мая 2018 г.

Сообщество Юрий Костенко



К списку сообществ | В начало сообщества | Добавить запись

Автор: Перчик

Федака: Сон Путіна, або Зараз головне обидва моря забрати під себе

12:01 30/04/2014

Федака: Сон Путіна, або Зараз головне обидва моря забрати під себе

Сон був тривожним і якимсь пунктирним. Снилося то власне ленінградське дитинство, то нинішні дні. Вальпургієва ніч давалася взнаки. Хотілося то самому осідлати мітлу і летіти на Брокен (був він у тому Гарці не раз, але гори бачити так і не довелося, особливо у ніч на 1 травня – мабуть, щось подібне на Давос), то заховатися подалі від усіх. Але куди ти втечеш від самого себе?
Снився власний кремлівський кабінет. Але його крісло чомусь було зайняте. Там сидів навіть не Медвєдєв, не хтось з адміністрації, а… Іван Грозний. Цар виявився зовсім не схожим на свої пізніші зображення пензля Рєпіна і Васнецова. Дрібненький жилавий стариган з очима-вуглинками, максимально загостреними рисами обличчя і жалюгідними рештками рослинності на потилиці. Він більше скидався на злодія у законі, яких Путін на своєму віку бачив донесхочу.
Дідок нервово барабанив обтягнутими пергаментною шкірою і всіяними перснями пальцями з довжелезними пазурами по столу з карельської берези. Дивно, сам гість у полірованій поверхні не відображався, але подряпини лишав глибокі. Путін запитально зиркнув тому прямо у перенісся, як колись учили у школі КДБ.
–І тобі не хворіти, – відповіла фігура. – Як тебе володарка Четвертого Рейху підколола! Живе, мовляв, Путін у своїй власній реальності, яка з людською не перетинається. Ну, не зовсім твій той світ – він наш, світ Святої Русі, але точно не якихсь ковбасників. Стоїть Третій Рим, а четвертому не бувати.
–Спасибі на добрім слові, цар-батечко. Без твоїх молитов ми тут як без рук.
–А ти не гоношися так! – цар люто звів брови. – Малий ще, аби батька учити! Що жінку відставив – сокіл. От тільки дарма ти її тепер заново одружити хочеш. Я своїх – у монастир та й по всьому.
–Ну із своєю жінкою якось сам розберуся, – відрізав президент, – ти лишень для цього явився?
–Господи, ти зовсім як мій син Іван. Шкода, не маю зараз посоха. Та й потрібен ти мені живим поки. Хоча дурниць наробив вже – аж не злічити. Ну нащо тобі здалися ті бісовські ігрища у Сочі? Я так і не допетрав. Пацан ти ще – все би тобі у бирюльки грати.
–Так було треба, – процідив президент крізь зуби. Нахабний відвідувач дратував його усе більше, але Путін підозрював, що викликати бодігардів марно.
–Не хочеш, то й не кажи – не в тім справа. Я вже майже махнув на тебе рукою. Гадав, будеш такою же нікчемою, як усі після Сталіна. Аж ні. Що Крим забрав – поважаю. Був час розкидати каміння, а тепер – час збирати. Я колись Єльцину порадив з власного досвіду, аби виділив центральні землі в опричнину і правив там по-своєму, оточив себе правильним хлопцями, які би єретиків мітлою вимітали і собачими пащами вигризали. Ти із тих хлопців і піднявся. А земщина – що ж, вона відділилася на всі чотири боки, але не назавжди. Тепер прийшла твоя черга усю ту земщину знову зібрати, а там і сусідні царства підім’яти. Не все ж їм басурманськими лишатися.
–Так вони й погодяться, Іване Васильовичу! Огризаються же чортяки. Ти їм слово, а вони – десять!
–Бо хто же з ними говорить! Ти з ляхами поменше ляси точи! Пам’ятаєш, я колись тобі з їхнім літаком над Смоленському поміг? Помагатиму й надалі – тільки сам не плошай.
–Лиш би економіка витримала, – зітхнув Путін.
–Ти це про що – людішкі податі не платять? Забий. Не царське це діло. У баранячий ріг їх. Половина подохне, зате інша половина славитиме тебе як володаря цілого світу. Ех, шкода не встиг я з англійською Лізкою одружитися – була би тоді Свята Русь до самого Гібралтара, а над Константинополем наші хрести сяяла би. Тепер вже на тебе уся надія.
–Про ті хрести обидва Миколи Романови мріяли – що ж ти їм не пособив?
–Так тоді така бісовщина розігралася, що навіть я безсилий був. Вироджувався рід той. Дарма ти Петруху так звеличуєш! Наламав дров той халамидник і по п’яні спокусився єресями фрязькими та димами голландськими. Через нього усе далі навкіс пішло. Зате зараз фряги ослабли, так що не тушуйся.
–Крім фрягів ближчих, тепер ще й заморські є.
–А того мавра з іменами нехристиянськими ти теж не бійся. Він же по руках-ногах зв’язаний. Там і конституція їхня, і сенат з палатою представників, і партії гризуться, й усілякі феміністки з пацифістами колобродять – не дістане він тебе. Тобі зараз головне обидва моря забрати під себе – і Чорне, і Балтійське. Я теж одразу після Казані до Криму обернувся. Послав стрільців до козаків Дмитрашки Вишневецького – славно погуляли. Була то тільки розвідка боєм, але без неї ніяк. А не заладиться, як і в мене, у Криму, то іди зразу на Лівонію.
–Там, Іване Васильовичу, тепер війська сильніші, ніж у твої часи були. А ще міжнародна громадська думка…
–Так і в тебе не дубини з кістенями. Настав своїх ракет, то фряги знаєш куди свої язики позасувають?
–Здогадуюся, та мені поки би з Новоросією розібратися.
–От і я про те, Вово. Тепер тобі вороття немає. Або груди у хрестах, або голова у кущах. Крим – слизький, його так зразу і не відкусиш. Те, що ти там на розбійників і оглоїдів усяких поставив – недобре це.
–Так інших же немає. З такими покидьками доводиться працювати!
–А у мене що – ангели були? Але твої бандюки – це так, каліфи на годину. Ти з ними довго не загравайся. Хай там трохи усе підчистять – і зразу їх до Сибіру. Я його для того від Кучума і відвойовував. Будуть там для тебе самоцвіти копати – наймиліше для них діло.
–А з ким же далі іти на Донбас, як не з ними?
–Мусиш відновити на Малій Русі козацтво. І не тільки на ній. Саме воно знищить існуюче там царство, розвалить країну на дрібні шматки, які можна буде поступово приєднувати до Росії. Я недарма Вишневецькому пособив Січ заснувати. Ті козаки потім так усе там розхитали – до ручки! А через століття принесли Малу Русь Альоші Романову на блюдечці.
–Витворити козацтво не проблема. Але ж щоб воно укорінилося і розвернулося на повну силу, потрібен не один рік, а тут кожний день на рахунку.
–Помиляєшся, бо не днями і не роками повинен цар мислити, а десятиліттями. Куди спішиш? Тебе ж не переобирають, як якогось задрипаного новгородського посадника. То все для німчури, а ти самодержець.
–Та й якось воно, Іване Васильчовичу, аж надто архаїчно – козацтво.
–А ліпше оті скоморохи, яких ти у Слов’янську зібрав? Ну, чисто поржати – годиться. А для серйозних справ треба козаків. Не хочеш козаків – можна гайдамаків. Ті для тебе трохи сучаснішими будуть. Вони теж усе для Катюші підготували, аби вона задніпровські землі забрала. Головне, щоб там своя держава не зміцніла. Хай і далі лишається той балаган, який там двадцять літ уже. А якщо тепер до нього козаків-гайдамаків додати – ліпота просто!
На останніх словах цар розреготався і почав танути на очах. За якусь мить його не стало. Натомість смерділо у кабінеті неймовірно. Путін нервово тиснув кнопки на системі штучного мікроклімату, але трупний запах був стійкий і, здавалося, вже назавжди в’ївся у меблі. Натомість виявилося, що вмонтовані диктофони так і не записали ніякого діалогу у кабінеті. Що ж, є нове завдання для нероб зі Сколкова – хай розроблять апаратуру для документування духів. Інколи гості з безодні говорять зовсім недурні речі.

Сергій Федака, Нове Закарпаття


Добавить ссылку на материал в блог          Добавить ссылку на материал на форум


Ваш ник
e-mail для получения комментариев (необязательно)
Ваш комментарий


Новое в сообществах